Як поводитися у відповідь на агресію і жорстокість дитини. Важливо знати!

Дуже часто останнім часом і дорослі, і діти на прийомах скаржаться на те, що не знають, як себе поводити у відповідь на агресію, жорстокість, тиск.

Дивно, що сучасні діти самі намагаються розібратися в тому, що відбувається з ними самими, коли вони зляться, і чому це в їхньому житті відбувається. І коли нам разом вдається розібратися в цих питаннях, а також зрозуміти, чому люди іноді так зло, дивно, «неправильно» поводяться, на що в нас самих вони так реагують, діти та дорослі відчувають себе більш захищеними, адаптованими до світу, в якому живуть.

Механізм виникнення злості

Пацієнти на прийомі запитують, як продуктивніше реагувати на поведінку дитини. Який механізм виникнення злості? Добре, що вони розуміють — якщо звична поведінка не допомагає, потрібно шукати нові шляхи. Ми робимо це разом. Звичайно, до кожної людської історії, до кожної ситуації є свій підхід.

Я ризикнула розповісти зараз кілька історій зі своєї практики. Буду рада, якщо цей досвід виявиться корисним.

***

У приймальні, перед психотерапевтичним прийомом: «Відчепися, гидота така!» – крикнув п’ятирічний хлопчик і вчепився зубами мені в руку. Він всім своїм тілом повис на руці, і я вже була впевнена, що шматочок моєї плоті залишиться у нього в зубах. Було дуже боляче. Пацієнти, з якими ми тільки що закінчили прийом, ошелешено дивилися на те, що відбувається.

Ми тільки що з ними в кабінеті говорили про агресію. У приймальні нас всіх чекало продовження теми: НЕМАЄ ПОГАНИХ ЛЮДЕЙ, Є ЛЮДИ, ЯКИМ ПОГАНО.

Костя продовжував «висіти» на моїй руці. Троє дорослих і малюк чекали моєї реакції. Я пам’ятала, що Костіна мама перед прийомом розповідала про те, що син частенько накидається на неї, на інших дорослих і дітей з кулаками. І я просила її намагатися взагалі не бити хлопчика і не відповідати агресією на його поведінку.

Намагаючись не звертати уваги на біль, я запитала: «Ти хочеш зробити мені боляче? Ти домігся свого. Зараз може піти кров. Тобі цього хочеться? Вибач, я помилилася, коли, не запитавши тебе, доторкнулася до твоєї іграшки. Я зробила помилку, а тепер, ти, будь ласка, відпусти мою руку. Тобі було неприємно, але я знаю, що ти не хочеш по-справжньому зробити мені боляче».

Я намагалася всіма можливими способами утримати маму Кості на відстані. Як тільки хлопчик відпустив руку, вона підскочила до нього і вліпила ляпас. Костя у відповідь заскреготав зубами. «Костя, ні!» – встигла крикнути мама, вона, мабуть, вже знала, що буде далі. Хлопчик розігнався і ракетою полетів … мене буцати.

«Костя, тобі не боляче?» – я досить худорлява, удар був сильним. Я погладила його по голові. Костя явно не очікував такої реакції. Хлопчик ненадовго завмер.

Поки він розглядав іграшки в приймальні, я змогла провести інших пацієнтів. Біля дверей вони запитали:

«Чому так?».  Я чесно зізналася: «Я зробила помилку. Не перестроїлася з «дорослого» прийому на «дитячий». Хлопчик тут вперше. Він ще не відчуває себе в цьому місці в безпеці. Не спитавши дозволу, я взяла його іграшку.

Він відчув вторгнення в його психологічний поле. Адже іграшка — це продовження його самого. Він відчув страх — насильства, придушення, приниження. Це викликало в його пам’яті біль. Мабуть, це насильство, придушення, приниження вже було в його п’ятирічному житті. І тепер будь-який несанкціонований дотик до його кордонів відкидає Костю в психологічний простір страху.

Страх змушує захищатися — ось хлопчик і захищається єдино дієвим і відомим для нього способом, який дорослі йому ж і показали.

Його захисний арсенал — битися, кусатися, штовхатися, гарчати, скрипіти зубами. У нього в запасі вже є і вербальний (словесний) досвід. Пам’ятайте, він мені крикнув: «Відчепися, гидота!». Від когось він ці слова чув. Судячи з того, як зверталася до нього мама, швидше за все, саме від неї.

Що відчуває людина, якій говорять: «Відчепися, гидота»? – відкидання, приниження, біль, страх, потім злість. Будь-яка людина, дорослий чи дитина, рано чи пізно буде мстити за образу. Ми так влаштовані. Але його помста буде спрямована вже не тільки на людину, яка його образив, але і на всіх інших.

Боляче робить тільки той, кому боляче

Діти завжди дзеркально відображають нашу поведінку. Якщо ми дозволяємо собі проявляти насильство стосовно них (а насильством може бути й неуважність, і неповага, і, до речі, надмірна турбота), вони обов’язково будуть компенсувати свою пригніченість коштом інших. Як правило, слабших. Дитина живе відчуттями тіла, і якщо її тілу боляче і прикро, вона буде цим же відповідати світу — робити боляче і прикро іншим.

Діти завжди уважно стежать за нашою реакцією. Вони пробують на нас різні моделі поведінки. Якщо їхня поведінка призводить до бажаного результату, така поведінка закріплюється в пам’яті. І врешті-решт стає стереотипом.

Для того, щоб у дитини (як і у дорослого) не закріплювався певний негативний стереотип поведінки, ми повинні їй показувати різні варіанти реакції.

По-перше, ми не маємо права відповідати їй тим самим. Якщо у відповідь на її силу, застосовуємо свою, ми ставимо штамп в підсвідомості малюка — так робити можна. Адже авторитет дорослого для дитини незаперечний.

Коли запитуєш у дорослого на прийомі:

– Що ви відчуваєте, перед тим, як вдарити дитину?
– Злість.
– А до цього?
– Безсилля. Страх, що не впораюся з цим шмаркачем, страх, що не знаю, що з ним робити.

Ми — дорослі, застосовуємо силу також, як і діти, від безпорадності, коли не знаємо, не можемо чи не хочемо шукати інших виходів. Це відбувається у всіх аспектах життя.

Пам’ятайте, у «дорослих» іграх ми теж застосовуємо силу, коли боїмося.

Використовуємо будь-які приховані або проявлені форми нападу — коли страшно. І робимо це, щоб захистити свої кордони. Сім’я, робота, влада, життя, гроші — це все наші кордони.

Якщо дитина бачить, що якась її поведінка веде до бажаних для неї результатів, якщо дорослий, що називається «ведеться» – боїться, дає спокій, дратується — дитина обов’язково, буде повторювати цю дію. Як тільки ми показуємо, що реакція може бути й інша, дитині (дорослому) доводиться шукати інший спосіб впливу або захисту. А пошуки нового варіанту поведінки розширюють поведінковий кругозір і запускають багато нових психологічних механізмів.

«Проживаючи» різні моделі поведінки, дитина розвивається й адаптується до світу. Наше завдання ще і постаратися зробити так, щоб дитина не озлоблювався у відповідь на жорстокість світу.

«Якщо ти зробиш комусь боляче, тобі від цього легше не стане. Відчуй, чого ти зараз хочеш насправді?»

Це потрібно говорити й питати у себе, у своїх дітей, близьких, партнерів хоча б для того, щоб людина або дитина навчалася на своїй болі, що не озлоблювалася, згодом не мстила всьому світу, не воювала, чи не крала, чи не гвалтувала. Щоб знала — всім нам іноді буває боляче, страшно, це, звичайно, не норма, але це важливий досвід. Самі відчуваючи подібний біль, ми будемо співчувати іншим.

І якщо ми робимо дитині боляче — свідомо чи ні, потрібно просити у нього вибачення. Якщо ми не знаємо, що з нею, коли вона вередує, найкраще так і сказати: «Я не знаю, як вчинити в цій ситуації. Може, ти сам підкажеш».

Якщо дитину потрібно покарати (а караємо ми, позбавляючи хорошого, а не роблячи погано), можна у самої дитини запитати: «Яке покарання ти для себе вибираєш? Адже ти сам бачиш, що твоя поведінка заслуговує покарання».

В цьому випадку відповідальність за «неправильну» поведінку лежить на дитині. Вона вчиться брати відповідальність на себе, і не буде відчувати злість і страх, від яких завжди, як від каменя, кинутого у воду, довго розходяться кола. Можливо, все життя.

Ще один важливий аспект, крім відчуття психологічних меж дитини (або партнера), ми повинні вміти відстояти й свої власні кордони.

Ми повертаємося на прийом з Костею:

– Більше ти не зробиш мені боляче, я не дозволю. Ти знаєш, що б ти не робив, я буду спокійна, я ж люблю тебе і знаю, який ти насправді.

Бачачи, що Костіна мама ось-ось зірветься на крик або на звичні шльопанці, я її пошепки попросила: «Будь ласка, просто спостерігайте, що б не відбувалося, не втручайтеся, зараз запам’ятовуйте, фіксуйте все, що буде для вас новим».

Для того, щоб знизити емоційний «накал» дитини, щоб просто створити контур психологічної безпеки, ми повинні частіше перебувати на рівні очей з дитиною (дорослим), знизити темп мовлення, знизити гучність свого голосу, намагатися робити рухи плавними. Так ми самі «вбудовуємося» в рівноважний стан і створюємо гармонійно-спокійний простір для своїх близьких.

Я сіла на підлогу. На рівень очей з Костею. Наступні десять хвилин хлопчик «пробивав» мене на реакцію. Пробував на щирість. Чи дійсно я його люблю. Він плювався, кусався, буцався, кидав в мене різними предметами.

Я говорила: «Так, мені неприємно, коли в мене кидають, мені дуже неприємно. Але я хочу з тобою грати. Ти будеш грати?»

Він використовував весь свій арсенал захисту та одночасного нападу. Нічого не подіяло так, як діяло зазвичай. Тепер потрібно було пробувати щось нове. Костя сів поруч зі мною на підлогу. Він, нарешті, відчув себе в безпеці.

Читайте також: Дитяча агресія: причини та профілактика

У якийсь момент він притулився до моєї ноги, потім, наче схаменувшись, схопився, заскреготав зубами. Весь цей час хлопчик дивився в очі.

Очі дорослих повинні бути спокійними, чесними й найголовніше, в них повинна бути та сама любов, без якої все взагалі марно.

Він знову розслабився, взяв мою руку зі слідом від укусу і доклав до своїх губ. У цей момент я насилу стрималася, щоб абсолютно непрофесійно НЕ заплакати.

А Костя знову мобілізувався, схопився і сказав: «Іди звідси. Я сказав, вийди!». І знову мені потрібно було показати, де проходять мої психологічні кордони: «Ти знаходишся у мене в гостях. Це моя територія. Якщо ти хочеш, щоб я вийшла, попроси мене — вийди, будь ласка».

Костя пошепки, явно незвично для нього, попросив: «Вийди, будь ласка». Виявилося, він хотів без свідків погладити маленького гарбуза, який був вплетений в ікебану, що стоїть на підлозі …

Я підійшла до нього. Костя гладив обережно, трохи торкаючись пальчиком, гарбуз і говорив: «Який красивий … маленький».

«Костя, ти такий же красивий і ніжний, як він». Хлопчик подивився на мене. Відсунувся і заскрипів зубами. Він не звик «оголюватися». Адже це небезпечно. Але його кордони, що так ретельно оберігаються агресією, трохи розширилися.

Ми з Костіної мамою проговорили всі моделі поведінки на прийомі. Вона бачила, що працює не тільки сила. Я дуже сподіваюся, що їй вистачить терпіння витримати такі «проби» хлопчика. І Костя без страху зможе проявляти свою чутливість.

***

Страх, який породжує агресію

У мене на прийомі дивовижної краси 35-річна жінка. З синцем. Б’є чоловік. Ми раніше вже говорили про те, що завжди у стосунках намагається передавити той, кому страшніше. Впевненій і самодостатній людини немає потреби застосовувати силу. Підвищувати голос. Здійснювати інтелектуальне або фізичне насильство.

За агресією, як правило, стоїть страх. Це вічний конфлікт психологічних структур і одночасно єдність (як інь і ян) – страх — агресія. Одне завжди виникає з іншого.

– Як ви думаєте, що відчуває ваш чоловік, коли він застосовує силу?
– Ой, йому страшно і боляче …
– А чого він боїться?
– Що я буду не під контролем.
– Що він тоді відчує?
– Що не може мене втримати. Адже він вже втратив маму …

– Так що ж йому потрібно насправді?
– Він хоче, щоб я його обняла.
– А ви його обіймаєте?
– Ні, вже, напевно, пів року …
– Ви кохаєте свого чоловіка?
– Здається так.
– Ви знаєте, що потрібно робити?
– Здається так.

– Що ви зараз відчуваєте?
– Спокій.
– Відчуйте, зараз, де у вас центр сили?
– У сонячному сплетінні.
– Якщо вам раптом стане страшно, просто згадайте, відчуйте свій центр сили.

Через кілька днів В. подзвонила: «Ви знаєте, сталося диво. Чоловік хотів мене вдарити. Я згадала про центр сили та просто заспокоїлася. Він опустив руку і розплакався. Ми вперше за багато місяців займалися любов’ю».

Боляче робить той, кому боляче. І робить тими методами, які йому доступні. І б’є саме туди, де у нього самого болить.

***

Якось раз перед сном мій син сказав: «Знаєш, мамо, коли я серджуся, мені хочеться всім говорити, що я всіх не люблю» …

Сумно, що він уже випробував біль і страх втратити любов. На жаль, я не зможу захистити його від болю і страху, я не маю права створювати для нього ідеальних умов. Інакше він не зможе жити в реальному світі з усіма його складнощами. Але сподіваюся, він зможе не відповідати на них болем. Хоча б зараз, коли він може про це розповісти й бути зрозумілим.

Якщо вам була корисна стаття про те, як себе вести у відповідь на агресію і жорстокість дитини, тоді поділіться нею зі своїми близьким і друзями. Спробуймо разом зрозуміти наших улюблених діток і допомогти їм впоратися з усіма труднощами!

Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами