Притчі

Притча: різниця між розумною людиною і дурнем

Якось Учень прийшов до Вчителя і запитав: Вчителю, чим розумна людина відрізняється від дурної? Був тихий сонячний ранок, Вчитель пив зелений чай і думав про суть вічності. Але задля Учня він відставив недопитий чай, призупинив свої роздуми, піднявся і повів Учня за собою. Вчитель привів юнака до гори. До того схилу, де нещодавно стався невеликий обвал, і біля підніжжя гори лежало каміння різного розміру.

Вчитель сказав Учневі, щоб той відніс усі камінці на вершину гори. Каміння було багато, і Учень тягав його цілий день, а Вчитель сидів у затінку дерева і читав працю великого філософа Та Ну.

Учень дуже втомився, але до заходу сонця він все ж таки переносив усе каміння. Він підійшов до Вчителя, сповнений гордості за виконану роботу, і запитав:

– Вчителю, тепер я можу почути відповідь на своє питання?
– Ні, – похитав головою Вчитель, – ти ще не готовий.
– А навіщо було тагяти усе це каміння?, – зарепетував Учень.
– Ось, – підняв вказівний палець Вчитель, – Розумна людина запитала б про це до того, як почати носити каміння.

Сильна притча про порожні скарги

Одного разу чоловік йшов повз якийсь будинок і побачив стару бабусю в кріслі-гойдалці, а поруч з нею у такому ж кріслі дідок, який читав газету. Між ними на ганку лежав собака і скиглив так, наче його щось болить. Проходячи повз, чоловік здивувався, чому той пес так скиглить.

Наступного дня він знову йшов повз цей будинок. Знову сиділа стара пара в кріслах-гойдалках, а між ними собака, який лежав і видавав той самий жалібний звук.

Спантеличений чоловік пообіцяв собі, що, якщо і завтра собака буде скиглити, він запитає про нього у цієї пари.

На третій день на свою біду він побачив ту ж сцену: старенька хиталася в кріслі, дідок читав газету, а собака лежав на своєму місці і продовжував скиглити.

Він більше не міг це ігнорувати.

– Вибачте, мем, – звернувся він до старенької, – що трапилося з вашим собакою?
– З ним? – Перепитала бабуся. – Він лежить на цвяху.

Спантеличений її відповіддю чоловік запитав:

– Якщо він лежить на цвяху і йому боляче, чому він просто не встане?

Старенька посміхнулася і сказала привітним лагідним голосом:

– Значить, голубчику, йому боляче настільки, щоб скиглити, але не настільки, щоб зрушити з місця…

В цьому уся суть: ми часто ниємо, що нас усе дістало, що треба щось змінювати, але при цьому нічого не робимо. А для початку треба хоча б «встати»!

Притча “Урок Метелика”. Головний закон успіху

Якось у коконі з’явилася маленька щілина. Крізь неї поступово почав пробиратися метелик, який хотів нарешті розправити свої крильця. Людина, проходячи в той момент повз, почала спостерігати за цим дійством. Минула година, дві, три, після чого метелик вирішив покинути свої зусилля. Щілина залишилася такою ж маленькою.

Тоді людина вирішила допомогти. Взяла ніж і розрізала кокон. Метелик легенько вийшов з нього, але його тільце залишилося бути слабким та немічним, а прозорі крила майже не рухалися.

Людина продовжувала спостерігати, чекаючи, що ось-ось крила маленького розправляться й зміцніють, і він зможе взлетіти. Цього так і не сталося!

Все своє життя метелик волочив по землі слабке тільце і нерозправлені крила. Він так і не зміг літати.

А все тому, що людина, бажаючи допомогти, не розуміла головного: зусилля, які треба докласти, щоб пробратися через вузьку щілину кокона, необхідні метеликові. Тільки так рідина з тіла переходить у крила, надаючи їм потрібну силу. Лише після цього він зміг би літати. Життя змушувало метелика докладати зусиль, перш ніж залишати свою оболонку. Бо саме це загартовує його і дозволяє рости й розвиватися.

Зусилля – це те, що найбільш потрібне нам у житті. Якби нам можна було жити, не зустрічаючись із труднощами, ми були б обділені. Ми не змогли б бути такими сильними, якими є зараз. І ніколи не змогли б літати.

Щаслива сім’я

В одному маленькому місті живуть по сусідству дві сім’ї. Одні подружжя постійно сваряться, звинувачуючи один одного у всіх бідах і з’ясовуючи, хто з них прав. А інші дружно живуть, ні сварок у них, ні скандалів. Дивується норовиста господиня щастя сусідки. Заздрить. Каже чоловікові:

– Піди, глянь, як у них так виходить, щоб усе гладко і тихо. Прийшов той до сусідського будинку, причаївся під відкритим вікном. Спостерігає. Прислухається. А господиня, якраз, порядок в домі наводить. Вазу дорогу від пилу витирає. Раптом задзвонив телефон. Жінка відволіклася, а вазу поставила на краєчок столу. Але тут її чоловікові щось знадобилося в кімнаті. Зачепив він вазу, та впала і розбилася.

– Ох, що зараз буде! – думає сусід. Підійшла дружина, зітхнула з жалем, і каже чоловікові:

– Пробач дорогий. Я винна. Так невдало вазу поставила.

– Що ти, мила? Це я винен. Поспішав і не помітив вазу.

– Що ти? Не винен ти. Це я була неуважна. Хай, як то кажуть, буде на щастя!Боляче защеміло серце у сусіда. Прийшов він додому засмучений. Дружина до нього:

– Щось ти дуже спритно. Ну що, подивився?

– Так!– Ну і як там у них?

– У них-то кожен сам винен. Ось тому і не сваряться. А ось у нас всі і завжди праві .. 

Щоб ти став кращим.

Василь Сухомлинський

Дідусь з онуком йшли великим лісом. Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами. Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.

– Дідусю, он хатинка! – радісно вигукнув онук. 

– Може, в ній переночуємо?

– Так, це хатинка для дорожніх, – сказав дідусь. Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості. Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому хлібинку та глечик з медом. Поруч лежала маленька гілочка ялинки. На вікні – відро з водою. Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти.

– Хто це все поставив на стіл? – питає онук.

– Добрий чоловік, – мовив дідусь.

– Як це так? – дивується онук. 

– Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?  

– Щоб ти став кращим, – відповів дідусь.

Чорна крапка

Одного разу мудрець зібрав своїх учнів і показав їм звичайний аркуш паперу, де намалював маленьку чорну крапку. Він запитав їх:

– Що ви бачите? Всі хором відповіли, що чорну крапку. Відповідь була не вірною. Мудрець сказав:

– А хіба ви не бачите цей білий аркуш паперу – він такий величезний, більше, ніж ця чорна крапка! Ось так і в житті – ми бачимо в людях насамперед щось погане, хоча хорошого набагато більше. І лише одиниці бачать відразу «білий аркуш паперу».

Притча про цвяхи

Ця притча - про гнів, його наслідки і те, чому потрібно опанувати його. 

Жив-був один дуже запальний і нестриманий молодий чоловік. І ось одного разу його батько дав йому мішечок з цвяхами і наказав кожного разу, коли він не стримає свого гніву, вбити один цвях в стовп огорожі.

У перший день в стовпі було декілька десятків цвяхів. На другий тиждень він навчився стримувати свій гнів, і з кожним днем число забитих в стовп цвяхів стало зменшуватися. Юнак зрозумів, що легше контролювати свій темперамент, ніж забивати цвяхи.

Нарешті прийшов день, коли він ні разу не втратив самовладання. Він розповів про це своєму батьку і той сказав, що тепер кожного дня, коли синові вдасться стриматися, він може витягнути зі стовпа по одному цвяхові.

Йшов час, і прийшов день, коли юнак зміг повідомити батьку про те, що в стовпі не залишилося жодного цвяха. Тоді батько взяв сина за руку і підвів до паркану:

- Ти непогано впорався, але ти бачиш, скільки в стовпі дірок? Він уже ніколи не буде таким, як раніше. Коли говориш людині щось зле, у нього залишається такий же шрам, як і ці дірки. І неважливо, скільки разів після цього ти вибачишся, - шрам залишиться.